Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

— Доженуть? — раз по раз питав лікар, боячись навіть оглянутись. Він хапався руками то за пенсне, що Стрибало на носі, то за бричку, щоб не вилетіть на дорогу.

— Не доженуть, — не так лікаря, як самого себе заспокоював слідчий.

А моряк батожив з усіх сил жеребця. Бушлат на морякові висить подертими клаптями, через обличчя — криваві смуги, на губах запеклася кров, чуприна розпатлана, та в сірих затятих очах — жодної тіні страху. Він наче вріс у бричку, наставляє на вітер широкі розхристані груди.

Зупинилися аж біля приміщення ДПУ, кинули підводу, ввалилися в кабінет начальника.

"— Так, — мовив Ляндер, вислухавши слідчого. Звівся з-за столу, суворо насупивши брови, провів попід ременем пальцями, поправив кобуру. — Так, — мовив він багатозначно, — контрреволюційний заколот?.. Що ж, я цього сподівався… При нашому лібералізмові ми ще не такого діждемось!..

Натиснув на кнопку, наказав черговому, що заскочив до кабінету:

— Вишикувати всіх бійців з повним боєкомплектом! Повантажити на тачки кулемети!

Швидко підійшов до телефону, крутнув ручку:

— Гінзбурга!.

— Який там у біса заколот, що ти вигадуєш! — розсердився Гінзбург, вислухавши Ляндера. — Ану, зайдіть до мене!

Ляндер ображено знизав плечима, розвів безпомічно руками: як можна плідно працювати з отаким секретарем! Ні, з нього досить! Досить, досить і досить!

— Що ти пропонуєш? — запитав Гінзбург начальника ДПУ, вислухавши слідчого та голову сільради.

— Силами ДПУ і міліції оточити село! Провести повальні обшуки! Заарештувати всіх учасників заколоту!

— І настроїти проти себе всіх людей, — підсумував Гінзбург.

— Тут.

— Тоді поїхали.

— Що ти збираєшся робити? — занепокоївся Ляндер.

— На власні очі пересвідчитися, що то за заколот.

— Я складаю із себе всяку відповідальність!

— Складай, складай…

— Я буду доповідати в губернію!

— Доповідай, доповідай… Тільки не здумай, доки я повернуся, посилати в село міліцію!

Натовп, що юрмився три години біля хати о. Віталія, значно порідшав: чоловіки розійшлися, лишилися переважно літні жінки та діти.

— Стережуть, — похмуро сказав моряк, натягуючи віжки.

Забачивши підводу, жінки завмерли, роздивляючись, хто ж то приїхав, а від гурту метнулися дитячі постаті в усі сторони — тільки п’ятами замиготіли.

— Побігли за підкріпленням, — ще більше спохмурнів моряк.

— Може, розвернути підводу, — пораяв боязко лікар.

— Навіщо?

— Бо так не встигнемо утекти!

— Постійте тут, — сказав Гінзбург, злізаючи з брички.