Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Видно, здалеку добивався він, бо кінь — весь у милі, та й сам вершник аж почорнів від утоми: як сповз із коня, так і захитався на вигнутих дугами ногах:

— Де командир?

Сторож, що виповз на прогрітий ганок пасти весняне сонечко, так і вп’явся у вершника маленькими, повними непоборної цікавості очима.

— А ти, хлопче, звідки? Чи не про Гайдука звістку привіз?

— Не вашого розуму це діло, дідусю! — одрубав вершник. — Кличте скоріше командира — маю спішну справу до нього!

— Клич сам, як такий розумний! — розсердився дід.

 — Ондечки твій командир, — та й показав за село, в степ, де бігали маленькі постаті людей, а поміж ними гасав на ляльковому конику вершник.

— Так, — сказав Федько, дослухавши вершника. — І скільки ж їх було?

— Пастушок тільки трьох бачив: спускалися на конях до урочища. Але всі вони там неодмінно: де вже хоч один вовк появився, там усю тічку шукай!

— Далеко звідси?

— Та верстов із тридцять п’ять. Якраз за Марусиною могилою урочище оте починається.

— Гаразд, — задоволено мовив Світличний і, подивившись на вершника, що аж хитався від утоми, наказав: — Ти, голубе, от що: катай до сільради та відпочинь, поки ми тут зберемося. А ввечері й рушимо разом — покажеш дорогу. Доберемося до ранку, як думаєш?

— Та… якщо всі на конях…

— Всі… Нам тільки до світанку б добратися, а вдень він од нас нікуди не втече!

Вирушили, як почало смеркатися. Навмисне покидали село в протилежному напрямі, щоб збити з сліду, якщо хто стежить.

Уже як від’їхали верстов із п’ять і село потонуло в степовій мряці, Світличний звернув направо і прямо по ріллі, по ще з осені непоораних стернях, а то й по висохлих, на зріст людини, бур’янах риссю повів свій загін прямо на захід."

"Поруч із ним скакав посланець, що привіз новину, трохи далі горбився в сідлі Ганжа, а позаду стугоніли копитами коні бійців та комнезаможів. Тупотіли копита, бряжчали стремена, порипували сідла — люди мчали у ніч мовчазними, загадковими привидами, мчали на захід, прямо на світлу ще смужку попри самій землі, що поволеньки звужувалась, танула на очах, — мчали навздогін сонцю.

А воно, веселе й лукаве, втече-таки від них, оббіжить попід землею та й вирине вранці з іншого боку, засвітить їм просто в спину: «Ага, впіймали!»

Тільки тоді всім оцим людям буде вже не до сонця. Ані до сонця, ані до неба, ані до сирої землі.

До Марусиної могили добралися затемна.