Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

"

"— Бачив? — та й показав очима на локомобіль, що, вичищений, витертий, змазаний мастилом при кожному гвинтику, аж горів навпроти сонця своїми крутими дужими боками.

Гінзбург з повагою, так мовби локомотив був живою істотою, поплескав машину по боці:

— Волик, що треба! — І відразу ж напосівся на товариша: — А ти чого дорогу додому забув? Там твої старі вже спокій втратили.

— Давно у них був?

— Оце від них… Біжи до дрожок, там тобі мати чисту білизну передала.

— Оце спасибі! — зрадів Петро. — Хоч переодягнуся у чисте, а то на мені геть усе перетліло, — та й пішов перевальцем до дрожок.

Аж тоді Ганжа, що делікатно стояв осторонь, підійшов до Гінзбурга:

— Заночуєш у мене…

— Дякую, я вже з Петром, — відмовився Гінзбург.

— Ольга узнає, вона мене й з хати вижене, — наполягав Ганжа.

— Не вижене… Вітай її, завтра побачимось. — І, щоб покінчити з розмовою, гукнув до Петра: — Ти скоро там? Бо завтра ж рано вставати.

Спали неспокійно, тривожно: боялись заспати. Петро разів зо три схоплювався, чиркав сірником, дивився на годинника, і Гінзбург теж просинався, а потім довго не міг заснути: як не бадьорився, як не вдавав із себе веселого та безтурботного, а все ж не міг забути товаришки Ольги…

Ще світанок не проклюнувся на сході, як вони вже були на ногах.

Петро відразу ж подався до локомобіля.

Прямокутний тік з усіх боків оточували більші й менші скирти — як у кого вродило, хто скільки посіяв. Стояли, дивилися на маленьку супроти них молотарку і мовби аж похитували гостроверхими головами: як же ти із нами, нещаснице, справишся? А отого он бачили! — хвалькувато показувала на локомобіль молотарка. Локомобіль же не встрявав до їхньої німої перепалки: розтуляв ненаситну пащеку, ковтав поліняку за полінякою, і у величезній чорній утробі його вже гуло, булькотало, шипіло, а над трубою, в густій металевій сітці, билися іскри.

— Пас приніс?

— Ні.

— А чого не приніс?

— Дак ви ж учора казали тільки однести. А щоб приносити…

— А голова в тебе для чого на плечах? — сердився Петро. — Біжи ж мені зараз по пас, щоб одна нога була там, а друга — тут!

— Та біжу.