Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

А якщо будуть, то нехай тоді товариш секретар дасть пояснення, як це пов’язати із закликом Радянської влади зміцнювати господарство. Його ж брата цікавило інше: як пожива Чемберлей і що замишля світова буржуазія проти нашої власті?..

Гінзбург аж охрип від напруження, від задухи. Накурили ж так, що аж лампа почала гаснути.

Запитували б, мабуть, до самого ранку, та Ганжа змилосердився над Гінзбургом:

— Годі на сьогодні! Погомоніли, і досить. Товариш же, може, й натомився з дороги, йому й відпочити пора.

Зважаючи на пізній час, Гінзбург лишився на ніч. Коваля повів до себе Микола Приходько, Гінзбурга запросив Володька. Дивився такими очима, що той не міг відмовити:

— Ладно, хрещенику, ночуватиму в тебе.

І у Володьки аж вуха загорілись од щастя!"

"Біля сільради все ще стояли дядьки: смалили по останній, не поспішали розходитися. Пропустивши Володьку, Гінзбурга і Ганжу, що вирішив провести товариша Григорія аж до Твердохлібенка, посунули дружним гуртом. Йшли всі, кому по дорозі було, а кому й не по дорозі: може, іще щось важливе скаже товариш секретар!

Скута морозом, безмовна, висіла над ними ніч.

До крижаного неба блідим п’ятаком примерз місяць, зірки розсіялися вмерзлою риб’ячою лускою, відбиваючи холодне проміння. Повітря аж загусло, і було важко дихати, а спресований сніг піском пересипався під ногами. Село наче вимерло: все поховалося, рятуючись од морозу.

Аж ось із дальнього кутка, полохаючи тишу, донісся розбійницький посвист, різкий переляск голосів:

— Тю-ю! Тю-гу!.

. Держи-и!.. Лови-и!..

— От бісові парубки! — озвався один із дядьків. — І носить же їх нечиста сила до самого ранку!

— Ворота й досі дьогтем мажуть? — пригадав свою молодість Гінзбург.

— Та зараз почище діла виробляють, — відповів той же дядько. А Іван, радий нагоді почесати язика, протиснувся поміж Володькою й Гінзбургом.

— Ви, товаришу секретар, людина городська, то, мо’ й не знаєте, що наші парубки витівають. Таке витівають, немов перед погибеллю… Он слухайте, до чого додумались: гуляли весілля в одного хазяїна.

Повна хата гостей набилася… Дак вони приперли під вікно віялку та й пустили полову по хаті… Вискакували люди, як од молотарки, — тільки зуби й блищать! Замалим не подушили гостей!..

— То не на мене напали! — хтось басовито з гурту. — Я б їм навіяв!..

— І чого ти, Юхиме, нападаєшся? — заступився за парубків Іван. — Вроді у тебе в дворі нема парубка.

— Мій не такий.