Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
А дехто доходить до того, що розпускає злу чутку, буцім Онись вже так і народився із правим видовженим вухом, і батько, побачивши первістка, здивовано вигукнув:
— Ти диви, не встигло ще й на світ появитися, а вже до церковного хору пнеться!
Казав чи не казав те старий Соловей, нині вже неможливо перевірити: оженивши сина, він невдовзі віддав богові душу. Лежить нині поміж людьми, яких звеселяв-розважав за життя, та, може, зараз потихеньку наспівує мовчазним сусідам своїм отої колискової, що під неї стогнуть-голосять удови та матері.
— Ти ж, жінко, дивись, як помру та будеш мене ховати, то не підв’язуй мені міцно щелепу — так, що й рота потім не розтулиш. Бо як заб’єте мене в домовині, та опустите у могилу, та засиплете землею, та лишуся я навіки один, то дуже вже сумно мені буде лежати. Отоді я послаблю хустину та й заспіваю тихенько, щоб мертвих не будити, а живих не лякати…
— Якої ж ти, чоловіче, заспіваєш? — крізь сльози запитувала Ониськова мати.
— А ось якої, — підпирав старий зажурено щоку та й починав сумовито, надриваючи серце:
Гой у полі житоКопитами збито,Під білою березоюКозаченька вбито.Ой убито, вбито,Покладено в жито,Червоною китайкоюЛиченько покрито…
Тут стара зовсім не витримувала: лила такі гіркі сльози, наче й справді уже ховала свого чоловіка.
Тож недаром люди кажуть, що коли опівночі вийти на сільський цвинтар, стати обличчям до могил Соловейків та прислухатись, то й буде чутно, як із-під землі тихою луною доноситься пісня: починає прадід, підхоплює дід, прилучається батько…
Онисько теж не відкотився зрадливим яблучком від свого співучого роду: всім удався у батька — і вродою, і голосом, і вдачею.
"Вже стара мати не раз бралася за нього:
— Що ти собі, сину, думаєш? Чи до сивої бороди збираєшся парубкувати, що й досі не знайшов собі пари, а мені — невістки у хату! Помру, хто ж за тобою, отаким недолугим, ходитиме!
Вже й батько підступався, чи не пора, мовляв, гукати сватів, на що Онисько завжди неохоче відповідав:
— Та-а… ще, мать, рано… Ще вспію…
Тьохкав, тьохкав безтурботним соловейком та й витьохкав Ганну.
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
