Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

«Господи, — аж знітилась вона, обпалена соромом, — господи, що люди скажуть! Вони ж і так нас терпіти не можуть!»

Щоб не слухати далі Оксена, який все журився із того, що отак підупадає моральність: «Та раніше отаку з бубоном по селу провели б! Пов’язали б на шию крадені яблука та під бубон із вулиці на вулицю: дивіться, люди, на злодійку!.. А тепер що? Переморгає, переблимає, та й знову за своє!» — тож щоб не чути чоловікового просторікування, вдала, що їй треба навідатися до корови, і вийшла із хати…

Таня познайомилась із Ганною нинішньої весни, коли ходила до річки прати білизну.

Їй відразу ж припала до серця весела червонощока молодиця, що так і пашіла здоров’ям. Ганна була родом не з Івасьок, а з далекого, за сімнадцять верстов, села. Ось як вона розповідала Тані про те, яким побитом опинилася на хуторі.

— Сімнадцять годочків тоді мені було. А в тому віці, ви самі знаєте, скільки того розуму в дівки в голові… Як у дурної телички: який бичок поманив, за тим і побігла.

Отим «бичком», що зманив десять років тому Ганну від батька-матері, був Онисько Мартиненко, а по-вуличному — Соловей.

З діда-прадіда звали Мартиненків Солов’ями. Бо на весь повіт, та що там повіт — на всю Полтавщину, вважайте, не було такого співучого та голосистого роду, як Мартиненки. Від батька до сина, від сина до онука передавалася ота природна сопілочка, що примушує мліти жіночі серця, а чоловіків тільки похитувати головами та, виймаючи люльку із рота, спльовувати в знак найщирішого захоплення і тихо казати сусідові:

— От голос дак голос.

Такого голосу, мать, і серед херувимів немає.

Та й знову замовкали, затиснувши люльку зубами. І часто-густо вже й люлька погасне, а господар все смокче та й смокче, забувши, мабуть, за отим солов’їним співом, що у нього в зубах.

Мартиненята прилучались до пісні змалку: ще й з колиски само не злізе, ще й замурзаного пупа сорочкою не в спромозі прикрити, а вже, дивись, пнеться за татом виводити «Ой не шуми, луже» чи «Галю», а то й духовних пісень.

Всі Мартиненки з ранніх літ залучалися до церковного хору. Ця немаловажна обставина давала нагоду деяким добрим сусідам, що не сплять, не їдять, та все молять бога забрати у вас єдину корівчину, тож обставина ця давала нагоду отим добродійникам твердити, нібито в усіх Мартиненків, чи то пак — Соловейченків праве вухо та удвоє довше од лівого: так церковний регент витягує, поки голос поставить.