Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
— Он моя… Іще й піт не обсох після пологів, а вона уже за серпа та на поле… То чим моя гірша вашої? Що не вчилась по гімназіях, як легкий хліб їсти?
— Дак то ж панська кісточка! — глумливий бас од порога. — Куди вже нашим, репаним…
— Що ж, спасибі й на цьому, — тихо каже Оксен. Брови йому тремтять, посіпуються кутики вуст під густими пшеничними вусами. — Йшов я сюди з відкритою душею, надіявся…
— І даремно надіявся! — обриває жорстоко Ганжа. — Не для того ми свою кров проливали, щоб отаким, як ти, ворогам нашої влади руку подавати!
— Який же я ворог?
— Класовий!
— Це, знацця, як на отій картинці, що в газеті була, — втручається Приходько.
— Де ж у мене обріз?
— Дак хіба ж я кажу, що то вас змалювали, Оксене! — відразу ж знайшовся Іван. — То, мать, не з нашого й повіту, бо на ньому картуз городського хвасону. А у вас же ондечки й картуз не такий…
Ганжа знову повертається до Івасюти суворим обличчям:
— От що, Оксене… Дає тобі Радянська влада жити — сиди і не рипайся.
— Спасибі й на цьому, — повторює гірко Оксен та й обертається до дядьків, шукаючи підтримки. — От ти, Іване, чи не приходив колись до мене позичати хліба, щоб дотягнути до нового?.. Або ти, Миколо, чи не вкидав запопадливо шапку ще за три гони, зустрічаючись зі мною?.
"Але Іван, Микола, Федір сидять наче підмінені. Той удає, що ніяк не розкурить цигарку, той саме став застібувати гудзика, а він, клятий, не лізе в тугу петельку; а Йван дивиться на Івасюту так, наче Оксен і справді має оті зуби, що на малюнкові в газеті, ще й обріз, заряджений на його, Іванове, незаможницьке серце.
— Хай же нас бог розсудить! — кидає в порожнечу Оксен та й іде собі геть.
В сінях довго шукав клямку, вслід йому злорадно повискували заржавілі, зроду-віку не мазані петлі. І так захотілося Оксенові хряснути щосили отими сільрадівськими дверима, що на руках аж м’язи набухли, та він себе стримав і за старою, за давньою звичкою покликав у свідки бога: «Господи, прости мені всі мої прегрішенія, як я оце зараз прощаю ворогам своїм всі мої муки!» — і тихенько причинив двері.
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
