Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Живи — і будь задоволений, роби — і тобі вистачить до самої смерті. І тобі, і дітям твоїм, і онукам, і правнукам. Не бажай собі зайвого, не сушися захланністю, не гризись ненаситністю — живи, як заповів тобі бог. Бо не візьмеш нічого з собою в могилу. В отой тісний світ, де труна — оселя твоя, в якій ні повернутись, ні встати.

Ти чуєш, Оксене?

Не чує. Не бачить…

Інше вбачається йому за отією весняною красою, і вже накидає Оксен своїм оком на поле сусіда (ще недавно його, Івасютине, поле): бач, половина в толоці, три роки гуляє земелька, посіять пшеничку — рукою колосків не дістав би! Вже міряє схвильованими кроками поле з іншого боку (теж ще недавно своє, а тепер отого голодранця, що й коня за душею не має!): і тут уродило б нівроку.

Чи не взять із половини в оренду? «Як бог поможе, то так воно й буде!» — зовсім уже веселішає Оксен та й, знявши шапку, осіняє себе урочистим широким хрестом, повернувшись прямо на схід, де божий престол, де врата раю…

Що ж, мертвому — мертве, а живому — живе.

І, відстоявши службу божу, іде Оксен у сільраду добиватися, щоб йому поновили право голосу. Бо який він ниньки куркуль? Має стільки ж землі на їдока, як і всі,— ні більше ні менше. Сам оре і сіє, збирає і молотить, не бачить ні дня ані ночі, і якщо в нього комора й повніша, ніж в інших, то причиною тому ось ці мозолі на долонях. Та заощадливість, та віра у бога. Бо зроду-віку вони, Івасюти, отак і стягалися на багатство: крихта до крихти, тріска до тріски — не доїж, не допий, а поклади щось до скрині.

Все наживалося чесною працею, власним горбом, а не чужими руками."

"— Не чужими руками? — перепитує Ганжа та й переводить погляд на свої укорочені долоні. Лежать вони перед ним на столі, непорушні, важкі, і Ганжа розглядає їх з якимось болісним задумом. І всі присутні мимоволі дивляться на них, і Оксен теж не може одірвать од них погляд. — Чесною працею? — допитується Ганжа. Зводить нарешті голову, дивиться прямо на Оксена: неприязною свинцевою сиззю наливаються тепер очі його.

 — Що ж, може, й так… Може, й справді твій рід жив тіки з чесної праці… Нікого не визискував, не грабував… А ми, нечестивці, безпричинно кривдили тебе оці всі роки. І тебе, і все твоє святе та боже сімейство… Жаль, що я невіруючий, а то змалював би з тебе, Оксене, ікону та щодня і молився б на неї…

За спиною в Оксена, що стоїть перед столом голови, лунає уїдливий смішок.

— Бог вам суддя, Василю! — відповідає ображено Оксен.