Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Оксен запріг Мушку, лаючись, поїхав за втікачем. Повернувся аж надвечір: мандрівник-невдаха лежав зв’язаним бранцем — хоч зразу під ніж.

— Припни на ланцюг, а то знову втече, — наказав Оксен старшому синові.— Бо мені тільки й роботи, що світ за очі їздити!

Забачивши Івана, пес загарчав, засмикав окривавленим цурпалком хвоста.

— Бач, пам’ятає! — розсміявся Іван.

— Ще б не пам’ятав!

Як цього разу вдалося звільнитися чорному бунтареві, хіба один бог знав. «Не обійшлося без нечистої сили», — роздивлявся Оксен цілісінький ланцюг, що лежав коло будки.

Сердитий, нагримав на сина, а той навіть не пробував огризатися: адже добре пам’ятав, що надійно прив’язав за кільце, ще й посмикав, провіряючи!

— Знову день пропав! — бідкався Оксен, запрягаючи Мушку. — І понесла ж мене лиха година за цією нечистою силою, прости, господи, грішного!

Привізши втікача іще раз, тепер уже припинали удвох: батько і син. Просунули защіпку в кільце, прикрутили дротом:

— Теперечки хіба що зубилом рубати! Здохне — не скине!

Тоді пес заходився гризти ланцюг.

Гриз день і ніч з якоюсь божевільною впертістю, аж ікла тріщали, і той неугавний брязкіт заліза виповнював увесь двір, переслідував людей своєю моторошною непоступливістю.

Таня виносила їжу — пес навіть не нюхав миску.

Оксен гримав на тварину — вона мовби оглухла.

Іван кілька разів бив палюгою, видираючи з міцно стуленої пащеки ланцюг, але теж не вдіяв нічого.

Пес гриз і гриз, стираючи зуби, ранячи ясна, кривавою піною покриваючи ланцюг, наче було те залізо його найсмертельнішим ворогом і лишалося або перегризти оті закривавлені кільця, або сконати.

Врешті Оксен не витримав. І не стільки отого жахного тріскоту, скільки Таниних сліз. Ще раз запріг Мушку, скинув непослуха на воза, повіз до хазяїна. Простіше було б відпустити, хай би сам біг, а то й здихав по дорозі, дак гроші ж за нього плачені,— за гроші, а не за якесь там спасибі!

Дядько довго не хотів брати назад, а ще більше — повертати гроші. Оксен страхав богом, дядько напирав на совість.

Переміг таки бог, хоч і довелося поступитися з-за відрубаного хвоста, «бо я ж вам давав собаку як собаку, а ви повертаєте чорти його батька зна й що, аж стидно дивитися!»

— Два рублі відрубав дурною сокирою! — докоряв Оксен Іванові, розпрягаючи Мушку.

— Дак хіба ж я знав!..

— А голова на плечах навіщо?

Іван нічого не відповів. Щосили шарпонув Мушку за вуздечку, виводячи з голобель.

— Посмикай мені, посмикай! — посварився Оксен.