Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

А мій — робить її щасливою…»

Олеся ж розстебнула сорочку, зняла хрестика, що висів на темному шнурочкові. Хрестик той носила з раннього дитинства, відколи себе пам’ятала. Обмиваючи молоду її матір, зняли його баби з покійниці та повісили дитині на шию: «Носи, дочко, може, хоч тобі при несе він кращу долю!» І Олеся не знімала його ніколи. Звикла цілувати на ніч, тулити до губів, просинаючись: у потемнілому, завжди теплому кусочку металу була часточка її матері, яку вона майже не уявляла, але пам’ять про яку завжди носила в серці.

І ось вона вперше знімає хрестика, подає його Тані і, дивлячись на неї потемнілими від великого хвилювання очима, каже:

— В мене немає рідної матері — благословіть мене за неї!

В Тані так і бризнули сльози з очей, сором обпалив їй обличчя, і вона, вже не вагаючись, уже не роздумуючи, гріх це чи не гріх, щиро, від усієї душі перехрестила схилену світлу голівку, наділа на ніжну дівочу шию чорненький шнурочок.

Вхопивши Танину руку, Олеся почала цілувати її, як цілувала б руку матері, і Таня раптом відчула себе набагато старшою від оцієї закоханої дівчини і вперше подумала, ні, не подумала навіть, — усім своїм протестуючим єством відчула, що страх, який опановував її кожного разу, коли вона лишалася наодинці з Оксеном, цією вдвоє старшою, набагато досвідченішою від неї людиною, страх, що гасив у ній найменші іскорки протесту, позбавляв її сміливості й волі,— цей страх уже не повернеться більше до неї.

Так, наче за оці кілька хвилин, поки благословляла Олесю на богом і людьми заборонений шлюб, порівнялася Таня з Оксеном усім: і досвідом, і непоступністю, і навіть літами.

Іще подумала вона про те, що рано чи пізно, а піде звідси. Від Оксена, Івана, з оцієї хати, що душить, сковує, гнітить, тьмарить їй світ. Коли це буде, як це буде, — не знала. Знала тільки, що довго отак не зможе.

Коли ж до неї зайшов попрощатися брат і, винувато відводячи очі, почав казати, що от він кидає її на поталу, вона з незнайомим, серйозним лицем перебила його: «Я все знаю, не треба!» — обійняла, звівшись навшпиньки, поцілувала, легенько штовхнула в груди: йди!

Попрощавшись, Федько виїхав одразу ж після обіду.

Як тільки хутір сховався за обрієм, звернув з дороги в розлогий байрак, розгнуздав жеребця, пустив на пашу. До вечора лишалося ще чимало годин, і Федька щораз розбирала нетерплячка: що завгодно, аби тільки не ждати! Ходив сюди-туди, збивав нагаєм торішні пересохлі стеблини, кусав собі губи, поглядаючи сердито в небо.