Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Видовженими тінями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббігли довкола них, застигли, і не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так і застиг на порозі: на заюшеній кров’ю підлозі валялися трупи бандитів, а біля столу, на підлозі, сиділа Варвара і з тіста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги…

Оксен знайшов батька під вербами. Весь порізаний, з обдертою шкірою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид іще дихав — не хотів так легко піддаватися смерті.

Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тіло накинули мокру скатертину — весь час поливали водою, і Свирид за якийсь час опритомнів.

Батько помер на другий день. Все просив підвести йому голову та повернути до вікна: надіявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихітку світла. А перед цим уночі, коли розійшлися сусіди і Оксен залишився віч-на-віч із татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:

— Оксене… Оксе-ене…

— Що, тату? — схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.

— Батюшку… покликали?..

— Скоро будуть… Лежіть спокійно, тату, батюшка от-от приїдуть… Я послав за ними Івана, — казав Оксен, бо він боявся жахної тиші, яку по вінця виповнювало — колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипіння.

— Поховайте… в Олени… в ногах…

— Гаразд, татку… Ви тільки не мучте себе, лежіть… спокійно…

Але спокій якраз і не приходив до Свирида.

Батько возив опухлою головою по подушці, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камінням, ламав болісно брови над заліпленими запеченою кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.

— Оксене…

— Що, тату?

— Олеся… вдома?..

— Я її відіслав до сусідів. Може, покликати?

Тіні затріпотіли на батьковому обличчі, потім збіглися докупи, виповнили провалля попід бровами.

— Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… мені цього… не простить…

— Що ви таке кажете, тату! — заперечив Оксен, заперечив тим більш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.

— Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… заміж… віддай їй… двадцять десятин землі… Оті… з війни… що я купив…

«Оті, що над байраком!» — зойкнув у Оксенові розпачливий голос, але бог, що висів прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, що він не посмів заперечити батькові.

Свирид відчув синове вагання.