Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

— Тату, куди?

— Сідай!

Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорніла відчиненими дверима, тільки одне вікно, те, що на татовій половині, запливало червоною кров’ю. «Щось сталося з мачухою», — подумав Оксен, і лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок між тим, що нема Василя, і лютою поведінкою батька.

Кінь з місця рвонув учвал — вони вилетіли в степову місячну ніч. Розставивши широко ноги, батько невпинно поганяв жеребця, і стрічний вітер рвав на татові сорочку, віддирав від спини, надимаючи тугим міхуром, тіпав розкуйовджене волосся, свистів у вухах.

Сполохані грюкотом, розбігалися перед ними побілені місячним сяйвом лани, пригиналися молоденькими хлібами, а густа тінь чорним псом гналася за возом, хапала зубами колеса, миготливі шпиці, падала в куряву і знову мчала за ними, безшумно й люто. Тримаючись руками за дошки, щоб не випасти, Оксен глянув угору: місяць теж мчав наввипередки з ними, підминаючи під себе хмарини, а зорі розпорскувалися в усі боки, як перелякані птахи. І був той місяць такий же мовчазний та страшний, як і батько.

Наздогнали втікачів аж на десятій версті по дорозі на Хоролівку. Обминувши їх на повному галопі, Свирид круто розвернув воза, аж колеса відірвалися від землі, збив назад засапаного коня — загородив їм дорогу. Впізнавши їх, Василь віддав мачусі сонну дівчинку, яку ніс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю.

Свирид пожбурив на дно воза віжки й батіг, важко зліз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду.

Оксен почав був і собі злазити з воза, але батько люто гримнув:

— Сиди!.. Я сам!.. — ведмедем посунув на свого кривдника. — Отак ти мені, гнидо, за мій хліб-сіль заплатив?.. Так за добро моє віддячив?.. — спитав грізно батько, впритул підходячи до наймита.

— За ваше добро я мозолями платив! — дзвінко й безстрашно відповів йому Василь. — А що ваша жінка пішла зо мною, так на те її добра воля.

Батько захрипів так, наче його вдарили в самісіньке серце, замахнувся на Василя кулаком.

Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи соснові колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж іскри летіли з очей, цілили один одному в обличчя, в душу, в серце. Не легко було Василеві устояти проти ведмежої сили Свирида, не раз і не два гнувся він аж до землі від пудового вдару, але відразу ж випрямлявся, як уперта лозина, і все ще стояв — не хотів поступитися жодною п’яддю.