Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Іще: на споришеві, які б дощі не пройшли, ніжним, ледь помітним пилком лежало борошенце…

— Тату, пішли! — одриває од споминів батька Іван. — Чуєте?

Оксен востаннє дивиться на млин, обертається, йде за синами.

Довго в степовому безмежжі виднілися три цяточки — три безсилі комахи, що ледве повзли, приплеснуті долею…

А по їхньому подвір’ї все ще снують заклопотані дядьки.

— Миколо, вулики переписав?

— Записав. Ти курей пощитай!

— Кий біс їх пощитаєш, як вони перебігають з місця на місце. Та ще усі й зозулясті! У мене уже ув очах миготить!

— А ти їх до кілочків за хвости поприв’язуй, може, тоді вже й дощитаєш! — сміється Микола.

— Я йому всерйоз, а він зуби скалить!

З хати визирає Приходько:

— Товаришу голова, що з одежею робити? Тут повні скрині — півсела одягнути!

— Переписуйте все. Оцінимо та й пустимо з торгів.

— А нам знижка буде?

— Пиши, не патякай!

— Та Володька і так увесь зошит списав. От жили люди!

У хліві вищать поросята, рохкає неспокійно льоха. Лунає звідти сердитий голос:

— Протасію! Та куди ти, чорте, преш!

— А що?

— Поросят передушиш!

— А хіба вони мої?

— Вилазь із хліва! Вилазь, заразо, бо навильником пригощу!

— От і не вилізу.

Ганжа поспішав до хліва, бо там і справді зчепляться битись. Протасія треба витурити. Бач: не мої поросята! А чиї ж?

— Були куркульські, а теперечки обчественні,— з філософським спокоєм відповідає Протасій, залишаючи хлів…

Аж увечері скінчили облік. Втомлені, але задоволені поверталися додому.

— І нажили ж добра! — все ще дивувався Приходько, — І нащо їм усе те потрібно було?

— Свого брата спитайте! — глузливо Володька.

— Е, ти мого брата не чіпай! Мій брат — середняк…

— Рідний брат куркулеві,— знову Володька.

Приходько хотів сказати щось різке, та передумав, покотив розмову по іншій доріжці:

— Василю, а то правда, що ув Англії войська без штанів?

— Без штанів? — дивується Нешерет. — То як же їм воювати, коли без штанів?

— Іще кажуть, в тій же Англії видумали літак — чотириста тисяч войська бере, — меле далі Йвар.

— Правда.

— Правда?! — аж зупинився Приходько: розраховував, бач, на те, що Ганжа заперечить, от за суперечкою і не помітили б, як і додому дійшли б. — Та як же він злетить?

— Злетіти злетить, а от як сяде — невідомо…

Іван замовкає, вибитий із колії, та за хвилину заводиться знову:"

"— Ось послухайте, що недавно в сусідньому селі трапилось.