Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Той теплий дух котився по хаті ласкавими хвилями, лягав на шибки дрібною росичкою, і сонячні промені вигравали на вікнах веселковими спалахами. Приємно, затишно стало: що то значить жіноча рука!

Снідали, як давно вже не снідали: наварила Марта такого кулешу, що й за вуха не відтягнеш! Альошка тільки сопів, возячи ложкою смачну паруючу юшку, і худенька потилиця його аж світилась од насолоди. От тільки хліб, хоч на стіл не подавай: глевкий, черствий, затверділий, — розмочуй його чи в ступі товчи, толк один!

Але й тут Марта збирається дати раду:

— Дядьку Оксене, у вас борошно є? А кисле тісто?.

. То врубайте мені трохи дровець, я свіжого хліба напечу.

«Бач, уже й командує!» — поглядає скоса на молодицю Іван, але нічого не каже.

А Марта, вирядивши після сніданку чоловіків, заходилася порядкувати в хаті. Все повиносила, повитрушувала, порозвішувала на кілках, вимела, змазала долівку, повитирала засиджені мухами шибки. І вже перед обідом швиденько зібралася додому:

— Треба ж і своїм пуцьвіркам раду дати.

— Ніколи, дядьку Оксене: мої ж іще ждуть! А ви вже увечері корови не мучте: я прибіжу та й видою…

Та й майнула через леваду додому.

«От жінка! — розчулено дивився услід їй Оксен. — Отаку якби Йванові! Коли б то вона була не молодицею, а дівкою, то можна було б і сватів засилати. Що бідна… Так нащо тепер оте добро! Аби не ледача та здорова, а те, що з бідного роду, мо’, й краще: менше очі колотимуть, не такі завидки їстимуть… А мо’, й справді посватать Івана? Діти?.

. Що діти?.. Старша?.. Та хіба ж у неї на виду написано, на скільки вона старша? От тіки чутки про неї погані… З тим плуталася, з тим тягалась… Та й на це можна заплющити очі. Свята Магдалина он яка блудниця була! Тіки ж Іван не захоче!.. Бродить, вигляда якусь кралю… Я вже у його роки давно був жонатий. Тато покійні не дивилися, волі не давали. Позвали, сказали: „Одягнися в празникове — поїдеш із старостами Варку сватати!“ Я й поїхав. Спробував би не послухатись! Хоч і не бачив Варки до цього, не знав, хто вона й звідки… А цей не піде, не послухається… А хай би спробувала колись утекти отак жінка, як од мене втекла! Боже, боже, чи ти вже не бачиш, що на світі коїться… — І, злякавшись цього богохульного закиду, перелякано захрестився: — Господи, прости! Помилуй мя, господи, сам-бо не знаю, що і сказав!. .»"

"Марта навідалась увечері. Прийшла й на другий день, і третього. Ходила щодня.