Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Забачивши Марту, Оксен відклав надкушену крашанку, привітно відповів:

— Доброго, Марто, і вам! Сідайте до столу!

— Дякую, я не голодна, — запишалася Марта.

— То посидьте хоч так: в ногах правди немає.

Марта тернула по лаві рукою, примостилася на краєчку, щоб не прим’яти спідницю.

— То ви довечерюйте, я посидю. У мене не горить.

— Яка там, Марто, вечеря! — мовив скрушно Оксен. — Оце, як бачите, нема жінки у хаті, то й приготувати нікому. Як пішла од нас господиня… За які гріхи, господи…

За час, що минув з того дня, коли Таня покинула хутір, невпізнанно змінився Оксен: згорбився, постарів, ще більше посивів, полиневою гіркотою наповнились очі.

Наче Таня, збираючись, ув’язала у вузол і рештки його молодості та й занесла із собою.

«О-хо-хо! — зітхає про себе Марта. — Бач, як скрутило людину! Видать, таки любив… Авжеж, любив… А ти не любила?..» І глузливою маною перед очима — Василь. Марта аж головою струснула, проганяючи лиху ту личину. А Оксен, дожувавши їжу, обтер долонею вуса, перехрестився до образів, запитав:

— Так що вас, Марто, до нас привело?

— Привела біда моя, дядьку Оксене.

Самі знаєте, як одинокій жінці живеться: кому тільки не ліньки, той і глумиться…

— Бога, бога забуваємо, — хита головою Оксен.

А тут іще поле треба орати…

— Ну, про це вже вам нічого бідкатись, Марто, — діткнув молодицю Оксен. — Ви ж у ТОЗі!

— А нехай він згорить, той ТОЗ! — так і вибухнула Марта. — Щоб він у прірву провалився! Вмиратиму, а не піду до них кланятись! І ноги їхньої на моєму полі не буде!

Оксен добре знає, чия рука розпалила той гнів.

Догадувався також, що привело Марту до нього. Однак мовчав — чекав, поки вона скаже сама.

— То я оце й прийшла до вас, дядьку Оксене, — вже іншим, спокійнішим голосом продовжує Марта.

— Спасибі, що не погордувала, гостям завжди раді,— гне свою лінію Оксен. — Тільки я ніяк не збагну, чим можу допомогти.

— Зоріть мені поле, дядьку Оксене. А я вже якось вам віддячу!

— Що ти! Що ти!.. — аж руками замахав Оксен. — Мені й так он за Остапове очі виймають.

Пожалів, бач, людину, на поміч прийшов, а що з того вийшло? Що в Остапа заробив — усе віддав, та ще й зверх того накинули… Тепер, Марто, такі часи, що за твоє добре серце з тебе ж і шкуру здеруть…

— Так то ж ви брали в оренду, а ми з вами по добрій згоді. Та хай лишень спробують, я їм очі повидираю!"

"«А повидирає! — поглядає на молодицю Оксен. — Це така, що попадись під гарячу руку — й онукам закажеш!.. Та й Ганжа не стане чіплятися: побоїться зайвого поголосу».