Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
Молодість крокувала містами і селами, і не було такої сили на світі, щоб її зупинити, а тим більш — повалити!
Отак прожили вони аж до осені двадцять третього року, а восени товаришка Ольга знову стояла над могилою і дивилася заплаканими очима, як опускається червона домовина з її чоловіком, що загинув під час хлібозаготівель в одному із сіл Полтавщини. Після того товаришка Ольга замкнула своє серце і вся віддалася роботі. Ще коротше підстригла волосся, ще строгіше стала вдягатися, пробувала навіть курити, щоб зовсім убити в собі все жіноче, яке вряди-годи проривалося, підкрадалось, застукувало зненацька.
І коли їй вже стало здаватися, що зуміла закувати своє серце бронею, в її розмірене, вивірене, віддане до останньої хвилини громадській роботі життя ввірвався Ганжа. Ввійшов владно, по-чоловічому грубо, не питаючи дозволу, і чим більше вона боролась із собою, чим більше злилась та гнала найменший спогад про нього, тим частіше й настирливіше він повертався до неї.
І, сама того не помічаючи, на двадцять восьмому році розквітла товаришка Ольга дозрілою красою. Пом’якшали, почервонішали твердо стулені вуста, ласкавим поблиском взялися сірі очі, ніжно округлилися щоки, підборіддя, шия, і навіть коротко підстрижене волосся втратило хлоп’ячо-задерикувату шорсткість, вляглося покірними пасмами.
Тож не дивно, що Федько охоче погодився підвезти товаришку Ольгу. «Дамочка хоч куди! — думав він, оглядаючи свою супутницю так, що вона аж зайнялася рум’янцем. — Як це я її досі не примітив!» В дорозі солов’єм розливався про громадянську війну, про свої бойові подвиги. Товаришка Ольга слухала уважно, раз навіть перехопив її захоплений погляд (принаймні так здалося Федькові!), і він вирішив кувати залізо, поки гаряче:
— Як підійду, бувало, до бойового коня, як покладу долоню на круп…
Федькова долоня, мовби сама собою, лягла товаришці Ользі на стан.
— Ану, прибери руку, — спокійно наказала товаришка Ольга.
— …та як скочу в сідло… — вдав, що нічого не чув, Світличний."
"— Прибери руку, кажу! — в голосі товаришки Ольги задзвенів уже метал. — Я тобі не кінь…
— Не кінь, так кобилка! — заіржав ласкаво Федько та й потягнув товаришку Ольгу до себе.
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
