Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

 — Ну, тепер уже нічого не зробиш, вже пізно…

— Скільки їх хоть буде? — мало не плакала Олеся.

— Скільки? — Федько почухав потилицю, зачудовано подивився на жінку. — Та що ти до мене пристала: скільки та скільки! Що я їх, чортів, рахував?.. Скільки прийде, стільки й буде! Може, десять, а може, і двадцять…

— Двадцятеро! — жахнулася Олеся. — Та чим же я їх нагодую?

— Заріж курку…

— Тата свого заріж!.. Ти купував її, ти ростив, що збираєшся різати? Тільки й хазяйства того, що десятеро курей… Дитина хоч яку крашанку з’їсть, а ти своїм гостям стравити їх хочеш.

— Я ж не кажу: всіх заріж, — пробував умовити дружину Федько. — Вибери пару, які найгірше несуться, та й заріж…

— Так у мене ж і рука на них не підніметься…

— Тоді ріж півня, якщо тобі курей жалко…

— Півня?.. А курей хто, ти будеш топтати?

— Як треба буде, то й потопчу, — спробував відбутися жартом Федько, але дружині, видно, було не до жартів:

— Не буду я різати півня!

Федько почав наливатися гнівом.

Грізно звелися над переніссям брови, вовчими вогнями загорілися очі. Раніше Олеся відразу б притихла, поступилася б, але зараз, осліплена жалем за отими зозулястими, не бачила, яка гроза збирається над її головою: сама червона не менш, аніж Федько, мотала затято головою:

— Не буду!

— Востаннє питаю: будеш?

— Не буду!

— Не будеш?

— Не буду!

Важко дихаючи, Федько хряснув кулаком по столу:

— А, не будеш? Моїх гостей частувати не будеш?!

Садонув ногою двері, скаженим котом вимівся з хати.

Олеся так і обмерла: серце зайшлося, в грудях похололо.

Стукнули-грюкнули двері — Федько мовби з чортячого яйця вилупився: вуса стирчать, очима так іскри і креше! Побігав, побігав по хаті, сів, став лаштувати цигарку, І, вже затягнувшись, сказав, не дивлячись на притихлу дружину:

— Іди, вибирай, які тобі до вподоби!

В Олесі все так і обірвалось усередині! Вибігла з хати, метнулась до курника.

Ой леле! На всіяній пір’ям долівці зозулястою купою лежали всі кури, а зверху, догори лапами, півень. Всім, всім поскручував голови, жодної не пожалів, душогуб!

До обіду плакала Олеся, патраючи нещасних курей. Кляла свою лиху доленьку, яка зв’язала її з оцим волоцюгою, що як повіється на всі чотири, то тільки його й бачиш.