Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
Так ось чого сусідонька, думаю, таким високим парканом одгородився! То я ноги на плечі та до них, — показав рукою на вістового. — Вони мені родичі…
— То вони вже, може, накивали п’ятами?
— Ні. Я пождав, поки сусід їх упустив та й ворота за ними зачинив.
Хоча чоловік той і переконував, що вже недалеко, йшли довго. Вже Федькові стало здаватися, що він виведе їх аж за місто, як чоловік раптом став, потягнув Світличного за руку:
— Отут, за рогом, наша вулиця. Так нею не можна іти.
— Чому?
— Вони постового виставили — враз усіх наполохає!
— Ага…
— Давайте я проведу вас задвірками…
— Ага…
Федько подумав, погриз вуса:
— Сидоренко!
— Я.
— Дідів у виставах грав?
— Грав, товаришу начальник.
— Ага… Ану, чоловіче, збігайте додому та принесіть нам ціпок, шапку й кожуха. Кожух тільки беріть поношений, постаріший… А ти, Сидоренко, виглянь з-за рогу: видно бандита?
Сидоренко мерщій до крайнього будинку, обережно визирнув із-за рогу.
— Стоїть як на долоні… Коло воріт, — доповів повернувшись.
— Порядок…
Невдовзі чоловік приволік шапку, кожуха, ціпок, ще й добру мичку прядива.
— А це нащо?
— Може, на бороду пригодиться…
— А чим приклеїмо?
— Та я ж і клей прихопив.
— Ну, молодець! — лишилося тільки сказати Світличному.
Сидоренко зняв картуз, шкуратянку, приклеїв бороду, надів кожух, насунув на очі шапку, взяв у руки ціпок, зігнувшись у три погибелі, пройшовся перед Федьком.
— Добре! — похвалив його Світличний. — А тепер іди до бандита. Та дивись мені: хай лише писне — голову одірву! Ясно?
— Ясно, товаришу начальник.
— Ну, щасти!
Бандит біля воріт насторожився: з-за рогу вийшла якась приземиста постать. З опущеною головою, у великій кудлатій шапці, спираючись на ціпок, шкандибала прямо на нього. «І носить же старого чорта так пізно! Чи не із досвітків?..»
Коли постать наблизилась, тихо окликнув:
— Куди, старий, шкрябаєш?
Дід тільки охнув, затрусив бородою:
— А щоб же ти був такий здоровий, як оце мене налякав!
— Проходь, діду, проходь! Ніхто тебе не зачепить.
Дід підступив ближче, простягнув гирлигу:
— Потримай, сину, бо в мене й очкур від страху розв’язався.
Бандит простягнув руку, але палицю взяти не встиг: дід з молодечою спритністю ухопив його за зап’ястя, шарпонув на себе, щосили ударив в щелепу…
— Готово? — запитав Світличний.
— Як було наказано… І не писнув!
Бандит нерухомо лежав на тротуарі, а Сидоренко, скинувши кожуха та шапку, безуспішно пробував віддерти бороду.
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
