Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

 — Тато їх запросили.

— Запросили?.. Дорожчі, значить, від рідного сина!

Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.

— Що ти робиш, божевільний! — жахається Таня. — Адже можуть зайти!

— Не зайдуть… їхні коні?

— А то чиї!

— Гарні коні.

Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.

— Ти що думаєш робити?

— Нічого, — загадково посміхається Федько. — Полізу ще на горище — погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та дивись, — дома ні слова!

Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.

Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

— Федю!.

Брат котом зіскочив додолу — навіть не стукнув чобітьми.

— Ти чого так довго возилася? — спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.

— Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…

— Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!

У темряві Таня не побачила — здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:

— А зараз що вони роблять?

— Полягали спати.

— То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… — Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: — Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?

— Виведу, — покірно погоджується Таня, — Ваську?

— Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти.

— Чую, — відповідає Таня і вже мало не плаче.

— Ти чого? — помічає оті невидимі сльози брат. — Боїшся?

— Боюся, — чесно признається сестра, — І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

— Не заберуть.

— Заберуть.

— То кого тобі жалкіше — Ваську чи брата? — спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:

— Я виведу коня тобі, Федю!

— Та не зараз, а як зовсім стемніє,— охолоджує її брат. — Я за ворітьми тебе чекатиму.