Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Як тільки зайшли до світлиці, причинив двері, похапливо опустив штори на вікнах; аж тоді засвітив лампу. Та й то повернув коліщатко так, аби світленький язичок ледь виглядав із своєї нірки. І тривога господаря мимоволі передалася гостеві:"

"— Що, може, приходили? — пошепки запитав він, впиваючись поглядом в о. Діодорія.

— Та поки що бог милував, — так само тихо відповів о. Діодорій. — А в сусідньому селі минулого тижня взяли отця Миколая…

— Він зна що про мене? — стривожено перебив Микола.

— Я з ним не встиг поговорити.

— Значить, не знає?

— Та кажу ж, не встиг!

— Ну, то ваше щастя, що не встигли! А то б уже і за вами прийшли… — І по хвилинній паузі, вже іншим, байдужішим тоном: — За віщо ж його посадили?

— Наче дізналися, що син у білій армії був…

— Ну, про вашого не взнають, — заспокоїв його Гайдук.

— Дай боже… дай боже… — захрестився о. Діодорій.

Помітив пом’ятий, запилений одяг молодого Гайдученка, чоботи, поруділі від пилюги, і туго набехканий мішок, що відтягував плечі, заметушився, запрошуючи сідати.

— Всю ніч ішов, притомився, — признався Микола, з полегкістю вивільняючись од мішка. Поворушив онімілими плечима, провів долонею по неголеному, немовби покритому сірою плівкою обличчю, охриплим голосом попросив: — Мені б умитися…

Доки вмивався, хлюпочучи водою та відпирскуючись, як зморений кінь, отець Діодорій пішов будити матушку: треба ж нагодувати гостя з дороги!

— Га?.. Хто?.. — все не могла вигребтись, матушка із міцного передранкового сну, що кублився на широкому ліжкові поміж ковдрами, перинами та подушками.

— Та той же, від Льоні,— сердито сичав о. Діодорій, торсаючи матушку за драглисте плече. — Ти встанеш сьогодні чи ні?!

Зачувши про сина, матушка схопилася з ліжка. Вона так і побігла б до Гайдученка — простоволоса, в самій сорочці, аби не чоловік.

— Хоч накинь щось на себе… Та кучми підбери! Не бійсь, не втече! — І важко почовгав назад, у світлицю.

Микола сидів край столу з мокрим, прилизаним волоссям, з темними плямами на комірі (видно, хлюпав аж на шию), вже начеб не такий зморений.

— Як же там Леонід?

— Живе, батюшко, — паном. Дай бог кожному таке життя!

— Паном… — потішено повторив о. Діодорій, і завжди суворі очі його на якусь мить втратили гострий свій полиск, а обличчя якось аж пом’якшало, наче відтануло, і навіть сухі, міцно стулені губи не здавались уже такими закам’янілими.