Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
Хай уже старий завинив перед людьми та перед богом, а мене ж пощо так карати?
— На тім світі віддасться, за всі ваші муки віддасться!
— Ой сину, хто зна, які люди й на тім світі живуть! важко зітхнула мати. — Може, й на тому моїй душеньці за чоловіка очі вийматимуть… А ти, Колю, звідки? Чи не з Сибіру?
— Ні, не з Сибіру, — неохоче відповів син, роздягаючись. — Потім розкажу… До вас, мамо, ніхто не заходить?
— Ніхто, сину, ніхто… Приходили колись, питали про тебе, та й ті перестали ходити.
— Ну, то й добре.
— Що ж, сину, добре?
— Що заходити не будуть. Бо я, мамо, прийшов так, щоб ніхто не бачив… І ви дивіться, нікому — анітелень!
— Ти що ж, знову в банді?!
— Яка вже там банда! — махнув він рукою. — Тільки не треба, щоб про мене хто знав. Не дай боже, Ганжа дізнається, він мене на той світ спровадить…
— А я надіялась… Думала, ти прийшов жити по-людському, — з болем сказала стара.
— Де вже мені, мамо, до того… Не піду я до них гнути коліна — татова й братова кров у них на руках.
— А може, тебе простили б, — наче й не чуючи сина, мовила мати.
— Нема мені від них прощення, — глухо Микола. — Ви, може, хоч поїсти дасте із дороги?
Мати заметушилась, почала збирати на стіл. Вибачалася, що нема нічого гарячого, хотіла йти по солому — розпалювати в печі, але Микола не пустив: ще хтось побачить та поцікавиться, чого це раптом стара надумалась проти ночі топити. Їв холодну картоплю з твердим черствим хлібом, з старим салом, ганяв на вилицях жовна, розпитував:
— Ганжа ще живий?
— А що йому, клятому, станеться! Все урядує та до вдовиці Якименкової бігає.
— А Івасюта?
— І той паном живе. Йому, Колю, й властя не властя: багатіє, як і колись…
Микола зібрав крихти, вкинув до рота, перехрестився до образів. Непоспіхом скрутив цигарку, закурив од лампи (бензин у запальничці беріг), спитав:
— Як же ви, мамо, тут перебиваєтесь?"
"— Сам, сину, бачиш, яке в мене життя, — невесело озвалася вона.
Микола слухав матір, ламав у стиснутому кулаці давно погаслу цигарку, темнішав обличчям.
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
