Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Це він зробив на свій страх, на свій риск, і, слава богу, все обійшлося так гарно. Десь за два тижні по тому, як Таня почала навчати дітей, підстеріг Ганну біля її двору, — саме йшла на леваду перев’язати теличку, — привітався любо, поцікавився, як поживає, як здоров’ячко.

Здивована такою увагою, Ганна відповіла, що на здоров’я не скаржиться — чорти її не беруть!

— От і слава богу, і слава богу… — зрадів Оксен. — Дивлюся оце на вас, Ганно, та й аж заздрю вашому чоловікові: молодиця ви — кров із молоком! Як це добре, коли жінка здорова та дужа, як це добре! А моя Таня…

— Що, може, захворіли? — сполошилася Ганна.

— Та ні, слава богу, бог не допустив до такого нещастя, — заспокійливо мовив Оксен. — Тіки слабенька ж вона, до сільської роботи незвична. Їй би тіки те й робити, що отак, як ваших синків, діточок учити… Я б уже й найняв би когось їй у підмогу, дак хіба теперечки це легко зробити? Мало того, що попадеться якесь, не дай боже, ледащо, так ще й до сільради потягнуть, наймичкою очі вийматимуть… А тут же роботи тієї… — зажурився зовсім Оксен.

 — Кожна хвилька дорога. От картоплю копати…

— Так давайте я поможу! — вигукнула Ганна. — Вони ж моїх дітей учать, то якою б я людиною була, аби не помогла!

«Слава богу, сама напросилась!» — відлягло від серця Оксенові.

— Якщо ви, Ганно, так хочете, то завтра раненько й виходьте… А Таня моя діточками вашими не нахвалиться: такі вже, каже, розумні, такі вже пойнятливі, що коли б оце в школі, першими учнями були б!.

.

Так Ганна потроху-потроху, та й упряглася в господарство Івасют. Не наймичка, боронь боже, не наймичка: просто захотіла трохи помогти, трохи віддячити за те, що Таня учить її дітей, не беручи за те ні копієчки. Видать, ще не в усіх совість убита, ще не всі зреклися бога. Аякже, ви — нам, а ми — вам. Тихенько, любенько, і богові угодно, і перед людьми не сором.

Минула осінь, настала зима. Завіяла вітрами, замела хуртовинами.

Сірою хустиною запинала землю в ранні сутінки, щоб не застудилася; білою ковдрою вкривала дбайливо поля, щоб не охололи. Пригладжувала за годину-другу дорогу так, що вийдеш, подивишся — суцільна пелена, наче ніхто ніколи й не проходив отут, і не проїжджав. Але через день слалися по тій незайманій сніговій цілині свіжі сліди: закутані, замотані, з торбинками через плече мандрували малі Соловейченки до Івасют по науку.