Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
Минувши кілька хат, парубки враз зупинилися: попереду, посеред вулиці, щось непорушно чорніло: свиня не свиня, колода не колода. Обережно, оглядаючись на всі боки (чи не затіяли якусь витівку капосні селюки?), підійшли. Людина! Вусатий дядько в смушевій шапці, в чумарці, п’яний як чіп, розкидавши руки і ноги, голосно посвистував носом.
— Іч, як висвистує! — засміявся наймолодший з-поміж парубків Василь.
— Та це ж дядько Микита! — вигукнув інший парубок — Микола, впізнаючи свого далекого родича.
Хлопці постояли, не знаючи, що робити далі: йти до Хвеськи чи прибрати дядька, щоб не замерз.
— Далеко вони живуть? — поцікавився Іван.
— Аж на тому кутку.
— Це поки донесемо, то й до заутрені вдарять!
Іван ще постояв, потім нахилився, підважив під пахви п’яного:
— Ану, піддайте.
Звалив дядька на спину, зігнувшись, поволік його попід тином.
— Ти куди?
— Укинемо в саж… Василю, тутечки недалеко твоя тітка живе: біжи укоськай собаку, щоб не гавкала.
Василь, радий старатися, побіг наперед.
Вминаючи глибокий сніг, пішли навпростець. Іван, зупинившись посеред двору, оглянувся. Ліворуч чорнів саж, прямо перед ним, низько насунувши снігову шапку, стояла довга собача оселя з круглим отвором замість дверцят.
— Лучче сюди.
— Не пролізе, дірка мала.
— А ми через верх…
Давлячись сміхом, підняли будку, понесли за клуню. Довго возилися, підважуючи кілками верхні дошки, потім приволокли дядька Микиту, що, відбрикуючись, звав якусь Варку, обережно опустили на дно будки, зігнувши йому ноги в колінах, щоб вліз. Дядько пойорзав, зручніше вмощуючись, підклав під щоку долоню, промимрив:
— Укрий мене, Варко… Бо, їй-бо, співати почну…
— Забивай! — скомандував Іван.
Вціляючи від сміху себе по пальцях, прибили дошки, віднесли будку, що враз стала вдвічі важчою, на своє місце. Нагорнули на дашок сніг, щоб не кидалось у вічі, зібрались рушати геть.
Але Іванові цього мало:
— Спусти із цепу Котька.
— Навіщо?
— Я дядька припну. Хай, як прохмелиться, погавкає.
Василь слухняно зняв із собаки нашийник, подав Іванові.
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
