Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Боязко оминаючи Ганжу (все ніяк не могла забути, як він ударив Гайдука), намагаючись не дивитись на його темні важкі руки, підходила до брата — нагадувала, що пора міняти пов’язку. Федько нетерпляче махав рукою: відчепися, мовляв, не заважай! — і сестра, трохи ображена, виходила.

Ганжа проводив її поглядом аж до порога, і чи то димок від цигарки, чи щось інше недобрим туманцем пливло йому в очах.

— Скоро, знацця, хрестини?

— Оксен постарався! — з веселою грубістю відповів Світличний, маскуючи свою ніяковість.

— Так, той свого не впустить!

Ганжа кинув на долівку недокурок, затоптав його підошвою, а Федір, насупившись, тихо сказав:

— Нещаслива вона…

— А чому б це їй бути нещасливою? — здивувався Ганжа. — Напоєна, нагодована, вдіта…

— Хіба тільки в цьому щастя? — заперечив роздратовано Федір. — Ти знаєш, кому вона своє серце віддала?.. За мішок борошна купив її Оксен та й привіз, як теличку з ярмарку!.. А ти — нагодована, взута!..

— Воно так… воно точно… — збентежено відізвався Ганжа, і перед ним пропливли далекі невиразні образи — обличчя Олени.

Теж була нагодована, взута… І, не знаючи, як позбутись відчуття якоїсь провини, — не перед Федором, ні, а перед його сестрою, Ганжа потягнувся до кисета рукою: — Закуримо, чи що, на прощання! — та й скрутив цигарку — до пари Федьковій.

Коли Ганжа пішов, у хаті було диму, хоч вішай сокиру. Сизі пасма погойдувалися, осідали, а біля порога, витягуючись, стрімко спадали донизу, перемішувалися із холоднішим повітрям, що протікало з сіней.

А Федько лежав і смалив, наче найнявся прокурити ненависний сволок, і схудле та поблідле обличчя його дихало хлоп’ячою затятістю: ага, мовляв, ти висів наді мною, не давав мені й дихнути по-людському, так на ж тобі, нюхай тепер, хоч сказися! Та — пах! пах! — густим ядучим димом. Та пуфф! пуфф! — як з гармати."

"— Ой боженьку! — вигукнула Олеся, що на хвилинку заскочила до кімнати напитись води.

Пила — не пила, тільки кухоль намочила у воду, а тоді кинулася до пораненого. — Та чи ви й справді задихнутися хочете?

Вітром війнула по хаті, відчинила одне вікно й друге, напустила в хату свіжого весняного повітря, сонячного пружного проміння, радісного пташиного щебету. Повернулась до Федора, сама немов зіткана з отієї весняної благодаті, не втримала осяйного усміху, що так і забринів у її великих проліскових очах.