Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
— Робити що далі будемо?
— Робити?..
Старий куснув соломину раз, куснув удруге, пожував, виплюнув:
— Будемо, сину, за гряницю тікати…
— За гряницю? — перепитує вражено син.
— За гряницю… Тут уже нам не буде життя… Земля під ногами горітиме…
Син помовчав, звикаючись із новиною, трохи згодом спитав:
— А додому коли зайдемо?
— Додому?
— Еге ж… Із матір’ю попрощатися… треба ж?
— Дурень! — скипів раптом старий. — Дурень набитий!.. Попрощатися, попрощатися!.. Там, надісь, Ганжа з своїми гольтіпаками за нами й очі прогледів, жде не діждеться, коли ми до нього в сильце попадемося, а ти — попрощатися!.
У Миколи затремтіли губи, він ввіткнувся обличчям у лікоть і довго так лежав, вдихаючи гіркуватий, вологий запах землі, а Гайдук уже роздивлявся невелике сонечко, що невідомо звідки забралося йому на руку, та й застигло, накрившись червоним жупанцем.
— Бач, ожило, зігрілось, — заговорив він, з незвичною ніжністю дотикаючись пучкою до живої краплини, що відразу поповзла, підгинаючи під себе руді волосинки. — Комаха… тваринка безсловесна… теж жити хоче, — бубонів він розчулено, обережно спрямовуючи сонечко на кінець пальця. — Лізь, дурне, лізь, не бійся…
Забравшись на пучку, сонечко заметалося, немов заглядало, чи високо падати, а потім завмерло, повернувшись чорненьким рильцем до сонця.
— Як малі діти співають: «Сонечку, лети до сонця…» — пригадав Гайдук, і комаха наче тільки й чекала на оці слова: висмикнула з-під червоного панцира прозорі слюдяні крильця, замиготіла ними — здійнялася, полетіла ясною веселою кулькою.
— Додому полетіла, — здавлено сказав Микола.
— А де її дім? — сумно запитав старий.
І двоє дорослих проводжали очима весняну несподівану гостю, аж поки вона розтанула в степовому світлому мареві. А потім, втомлені, надломлені, знову полягали та й задрімали, пригріті сонцем, що все вище підіймалося в небі…
— Тату, хтось біжить!
Гайдука так і підкинуло:
— Де?
— Та он… прямо на нас…"
"Тепер побачив і Гайдук: від Марусиної могили, щосили вимахуючи руками, на них бігла якась постать.
— Ти що, дурню!..
— А що?
— Хочеш, щоб оті почули?..
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
