Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

— Агей! — летить понад розораним плесом дзвінкий Мартин голос. Стоїть біля возів при дорозі, махає клично рукою, а позаду здіймається, тане в повітрі легенький димок. — Оралики, ї-істи-и!

«Їсти?» — дивуються орачі. А й справді, час уже на обід. Незчулися, як сонце облетіло півнеба та й покотило тихенько на захід.

Поверталися мовчазні та поважні, як після молитви, випрягали паруючих коней, вішали їм на морди торби з вівсом, щоб не загубилася жодна зернина. Непоспіхом скидали шапки (хто, хрестився, а хто і з нехрещеним лобом), сідали довкола казанка з кандьором, що смачно пахнув.

На вишитому півниками рушникові — акуратно порізаний хліб, старанно витерті дерев’яні ложки, ще й темна сіль у чистенькій ганчірочці. Брали кожен по скибці, круто солили, їли перед тим, як узятися за кандьор. Про те, щоб чимось прополоскати пересохле горло, ніхто й не заїкався: гріх! То вже хай потім, увечері, як повернуться до села та розщедриться хазяйка, а зараз — не можна.

Марта стояла збоку, пильнуючи, щоб усім вистачало хліба — не сіла б нізащо разом з орачами — не годилося.

Раптом прислухалася, повернулася в бік села, приклала до чола дашком долоню:

— Щось наче біжить?

Максим, що мав наймолодші очі, розгледів перший:

— Якийсь хлопець періщить!

Згодом побачили всі: дорогою, здіймаючи набиту за літо пилюку, котило до них щодуху хлоп’я: картуз — козирком на потилицю, піджачок так і лопотить, руками розмахує так, наче збирається злетіти вгору:

— Дядьку Василю-у!.

. Дядьку Василю-у!..

Ганжа поклав ложку, звівся, стрічаючи хлопця. Той захеканою кулею влетів у коло дядьків, ткнувся Василеві в живіт, довго не міг віддихатись: бігло, мабуть, дурне, аж від села.

— Ну, що там?

— Ой, дядьку Василю… ідіть швидше, бо там міліція людей забирає!

— Як забирає? Куди?

Круглі очі в хлопця налякані, рот жалісно кривиться: от-от заплаче.

— Налетіла на конях та й давай до сільради водити… І тата мого повели… І дядька Івана… І Гайдука…

— Та стривай, — ніяк не міг второпати Ганжа.

 — За віщо ж їх забирають?

— За те, що вашу хату спалили. То мати сказала, щоб я біг щодуху за вами, а то їх до повіту збираються гнати.

— Максиме, коня!

Максим спіймав сірого жеребця, забраного в Гайдуків, загнуздав, примостив на круту спину мішок, підвів до Ганжі.

— Мо’, і я з вами?

— Лишайся тут… Доорюйте…

Ганжа підвів жеребця до воза, відштовхнувся ногою від колеса — птахом злетів на коня, з місця пустив його вчвал.