Автор
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору....
Эта страница Knigi.click посвящена книге «І будуть люди»: читатель видит описание, автора, жанры и может сразу перейти к чтению полной версии в браузере.
Автор: Анатолій Дімаров. Жанры: Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература.
Можно читать бесплатно? Да, страница открывает текст для онлайн-чтения без регистрации.
Текст полный? Для этой карточки используется полная версия, доступная на странице книги; пагинация сохраняет последовательность глав.
Нужно скачивать файл? Нет, чтение доступно прямо в браузере.
Здесь собраны описание, жанры, автор, похожие книги и полный текст для чтения в браузере. После чтения можно перейти к книгам автора, жанровому каталогу или тематическим подборкам.
На этой странице Knigi.click текст книги открыт для чтения в браузере. Можно перейти к ридеру, настроить шрифт и продолжить чтение без регистрации.
Оксен потримав, потримав, зважуючи їх у руках, хотів був уже викинути, а потім передумав: ану ж колись пригодяться!
Знайшли там і пропажі: Олексій — пасок, Оксен — брусок, Іван — картуз, а Олеся — намисто. Було ще там якесь ганчір’я, зовсім уже нікчемні папірці, гвіздки, гудзики, гайки — все пхав до гамана дід в захланному бажанні стягнутися на нове багатство.
Поховали діда, як доброго християнина: з батюшкою, дяком, півчими. Отець Віталій виголосив зворушливу казань про бренність цього світу та вічність того, жінки розчулено сякалися, дядьки хнюпили простоволосі голови, покаянно ворушили вусами.
Потім справляли поминки: сідали за столи, вставлені просто надворі, під двома величезними грушами, які посадив дід. Було тихо та добропристойно, шануючи покійника, ніхто не звалився під стіл, тільки дячок під кінець почав витирати тарілку посизілим носом, але Оксен підкликав синів і ті відвели попід руки духовну особу в комірчину та й поклали на ряднині, щоб відіспався.
Отець Віталій і Оксен майже не пили. Сиділи поруч, Оксен поштиво пригощав шановного гостя, але батюшка їв дуже мало: надкусить трохи — і годі.
Після поминального обіду пішли в садок: батюшка захотів трохи прогулятися — оглянути Оксенове хазяйство.
— Гарно у вас тут, як у раю, — хвалив він, оглядаючись довкола. — Тихо, спокійно — божа благодать. Жаль, що матушки з нами немає!
— А ви і матушку привезли б до нас, — запросив одразу Оксен. — Пожили б отут, скільки їх душенька забажала б…
— Дякую, Оксене, може, якось і зберемося, — пообіцяв отець Віталій.
Палкий рум’янець пропік засмаглі Оксенові щоки, він збентежено відкашлявся, відвів очі: відтоді, як познайомився з отією світловолосою панною, вона частенько таки провідувала його у думках.
Знав, що застарий для неї, не смів навіть надіятись, що вона зможе покохати його, та все ж нічого не міг вдіяти з собою: юне обличчя її не раз випливало в оманливому світлі нічного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своїм у вікно.
"І не раз схоплювався з постелі Оксен, гамуючи серце, що гупало, як несамовите, йшов до відра, мочив студеною водою голову, щоб охолола, а потім виходив надвір.
Страница открывает полный текст книги в браузере без лишних шагов.
Нет, чтение доступно сразу на странице книги.
Используйте блоки автора, жанра и похожих книг ниже текста.
