Книга І будуть люди — читать онлайн бесплатно полностью

Через неогороджений двір ходили і люди й худоба, скорочуючи собі дорогу, але й на те' позирав байдуже Василь: «Ходять, хай ходять собі на здоров’я, а тин городити не буду, не до того йдемо», і до пізньої ночі ясніло маленьке віконце, і той вогник вабив до себе людей, як метеликів, що налітають із темряви на світло: одним він обпалить крила, а інших — зігріє, одні загинуть на ньому, а інші наберуться нової снаги, бо життя є життя і кожен простує своєю стежиною, не знаючи, куди вона його приведе і де їй кінець.

Чи могла подумати Оленка в останню хвилину свою, що Василь іще повернеться і прийде до неї, щоб хоч після смерті вирвати її з чіпких Івасютиних рук? Ось він стоїть над новою труною, куди переложили прах його любки, труна вся оббита червоним перкалем, що його дістав аж у Хоролівці, змайстрована з міцних дубових дощок — вік лежатимуть у землі — не зогниють! — ось він, повторюю, стоїть, зібгавши в покаліченій долоні благенький пролетарський картузик, і вітер перебирає посічену сивизною чуприну, і обличчя його суворіше, ніж завжди, бо сльози душать Василя, та він не хоче, щоб хтось побачив, як плаче більшовик, а дядьки застигли довкола з лопатами і теж мовчать, поважаючи чуже горе.

Врешті Василь махнув рукою так, наче давав невидимому оркестрові команду грати похоронну мелодію, тільки з того нічого не вийшло, бо довкола тільки перешіптувалася висока трава, хитали біленькими голівками ромашки та десь угорі видзвонював нелукаву пісеньку жайворон. Тоді Василь коротко кинув: «Починайте», — і пішов, зламуючись у колінах, від могили, бо не хотів бачити, як закидатимуть землею його перше й останнє кохання, не хотів чути, як глухо стукотітиме груддя, на цей раз востаннє закриваючи від білого світу, від ясного сонця, від запашних трав ту, що спалила йому серце ненасиченим коханням.

Так він ішов, не бачачи перед собою дороги, і трава ласкавими зеленими вусиками обмітала від пилюки його поруділі чоботи, і квіти співчутливо схиляли перед ним запашні голівки свої, і дерева накидали на нього прохолодні тіні-свитки, немов хотіли остудити його роз’ятрене серце.

"Важкий дубовий хрест уже встиг почорніти, вгрузнути в землю, та все ж він був найвищий з-поміж інших хрестів. Широко розставляв темні руки свої: «Ось поки — моє і нікого сюди не пущу», понуро оберігав спокій свого хазяїна.